Військові, якими варто пишатися

В історії України є чимало військових діячів, якими варто пишатися.
Один із них – Яків Гандзюк, постать якого відома, але досі недостатньо популяризована в українському суспільстві, хоча як ніхто заслуговує на це.
Яків Григорович народився на Вінниччині 21 березня 1873 року. Походив із української селянської родини. Батько свого часу служив артилеристом (бомбардиром), тому й син обрав шлях військового. Маючи 18 років, після п’яти класів Вінницького реального училища Яків пішов до війська добровольцем (за тодішньою термінологією, “вольноопределяющимся”). За чверть століття селянський син зробив кар’єру “від самих низів” до генеральського чину.
У 1895 році Яків Гандзюк закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, після чого отримав погони підпрапорщика і служив у піхотних частинах неподалік кордону з Німецькою імперією. Коли в 1904 році на Далекому Сході розпочалася російсько-японська війна, Гандзюк (на той час вже поручик) подав рапорт про переведення до дієвої армії. Зрештою, його направили до Маньчжурської армії генерала Олексія Куропаткіна, яка безуспішно намагалася деблокувати фортецю Порт-Артур.
Особливо Яків Гандзюк відзначився під час грандіозної Мукденської битви, в якій командував 1-ю ротою 12-го Великолуцького полку. 10 березня 1905 року зі своїми солдатами він зумів вирватися з ворожого оточення і врятувати знамено полку. За це був підвищений до чину штабс-капітана і удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня. Така нагорода давала право на отримання спадкового дворянства – щоправда, відповідний царський указ вийшов тільки у червні 1911 року.
Початок Першої світової застав Якова Гандзюка в чині підполковника. Воювати довелося у складі Південно-Західного фронту, на теренах Польщі та Західної України. Командував різними піхотними полками – 147-м Самарським, 146-м Царицинським, 91-м Двінським, потім бригадою 23-ї піхотної дивізії.
В боях Яків Гандзюк абсолютно не шкодував себе. Дев’ять разів діставав поранення і контузії, зокрема й тяжкі. За бойові заслуги українець був підвищений до полковника і нагороджений Георгіївською зброєю. А Президент Франції Раймон Пуанкаре 3 грудня 1915 року удостоїв його однієї з найвищих військових нагород своєї держави – Військової медалі (Médaille militaire).
У червні 1917 року Яків Гандзюк отримав погони генерал-майора. Наступного місяця прийняв командування 104-ю піхотною дивізією у складі 34-го армійського корпусу, на чолі якого стояв генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Майбутній Гетьман України у спогадах дуже високо характеризував свого підлеглого: “Доблесний генерал… Я думав, що він загинув, но кремезна його натура и на цей раз видержала. Після страшної контузії уже через два месяці він став керувати дивізією. Він був настоящий героєм. «Девять разів поранений , але вийшов з війни дієздатним». А ось уривок зі спогадів Василя Кочубея – ад’ютанта Павла Скоропадського,: “Величезного зросту, широкоплечий, з випещеною бородою, з правильними рисами обличчя, на якому, з одного боку, малювалася залізна воля та величезна енергія, з іншого – глибока душевна доброта, таким побачив я вперше цього велетня, справжнього богатиря зі старовинних билин ... Він був надзвичайно суворий і вимогливий до самого себе, мав величезну скромність, повну відсутність кар’єризму, а до того ж був ще в усіх відношеннях кришталево чесною людиною і цілком чужим всякому інтриганству. З іншого боку, він мав твердий, рішучий характер, залізну волю і виняткову властивість впливати на людей”.
Наприкінці літа 1917 року внаслідок розгортання революційних подій прискорився процес українізації в російській армії. 34-й армійський корпус став 1-м Українським корпусом, а 104-та піхотна дивізія Якова Гандзюка – 1-ю Українською пішою козацькою дивізією. Частини корпусу дислокувалися на Правобережжі, Східному Поділлі й Східній Волині, роззброюючи більшовизовані частини та не даючи їм змоги дістатися Києва, де засідала Українська Центральна Рада. Зокрема, в листопаді 1917-го вони захистили Київ від наступу частин 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош. В районі Вінниці і Жмеринки їх роззброїли та відправили ешелонами до Росії. Значною мірою заслугою саме Павла Скоропадського і Якова Гандзюка було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже у перші дні її існування.
11 січня 1918 року через незгоду з політичним курсом УНР генерал Скоропадський подав у відставку. Яків Гандзюк тимчасово вступив у командування 1-м Українським корпусом. Начальником штабу корпусу був генерал-майор Яків Сафонов.
На початку лютого штаб корпусу в Білій Церкві отримав звістку, що з лівого берега до Києва наблизилися більшовицькі війська Михайла Муравйова. Генерали Гандзюк і Сафонов з начальником штабу 1-ї Української дивізії полковником Олександром Гаєвським виїхали автомобілем до Києва, щоб з’ясувати обстановку й отримати розпорядження від українського уряду. Та вони не знали, що урядові установи УНР вже залишають місто. На під’їзді до столиці автомобіль перехопили більшовики. Заарештованих привезли до Муравйова, який запропонував їм приєднатися до його військ. Та вони рішуче відмовилися. За це більшовики вирішили розстріляти полонених як “контрреволюціонерів”. У відповідь Яків Гандзюк звернувся до своїх соратників: “Прохати й принижуватися перед цими мерзотниками не будемо! Єдине, чого можу побажати нам, – це померти героями!”
Генерали Гандзюк і Сафонов були розстріляні більшовиками у Києві поблизу будівлі Олексіївського інженерного училища (нині Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). Пораненому полковникові Гаєвському вдалося втекти, скориставшись темрявою. Сталося це, за різними даними, 7-го, 9-го або 10-го лютого 1918 року.
Після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського, останки генералів вдалося знайти в одній з братських могил жертв більшовицького терору. На тілі Якова Гандзюка було виявлено 12 ран, завданих багнетами. Отже, його добивали вже після розстрілу. Відважного генерала з військовими почестями поховали на території Видубицького монастиря.
За радянських часів могилу героя зрівняли із землею. Лише у 1990-х зусиллями нащадків Якова Гандзюка і київських краєзнавців її віднайшли та встановили надгробок.
2014 року на честь генерала було названо вулицю у Вінниці та в Києві досі немає ні вулиці, ні пам’ятника славетному воїнові.
Відповідно до Указу Президента України № 168 від 06.05.2020 року трьом бригадам Збройних сил України присвоєні почесні найменування. Серед славетних історичних імен, які тепер носитимуть 53-тя, 54-та механізовані та 59-та мотопіхотна бригади, ім’я генерала УНР Якова Гандзюка не так відоме широкому загалу. Хоча дуже символічно, що саме цей видатний військовий діяч віднині буде духовним символом 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка була створена у 2014 році на початку російсько-української війни.

Молодший науковий співробітник історико-культурного центру-музею "Старий Костянтинів", директор музею Захисника України Анатолій БОРСУК