Ікони на Україні.

Особливе духовне значення в контексті християнської культури має ікона. Адже вона не лише реально являє нам сакральний простір, але й діє у його дусі. Шанування ікони й молитва перед нею провадить віруючого до її Першовзірця – самого Бога.
Становлення іконопису відбулося в другій половині XI — на початку XII ст. До цього ікони були переважно візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником уважають митрополита Іларіона. У Києво- Печерському патерику згадується про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія.
Давні майстри дотримувалися суворого іконописного канону. Його поява пов’язана з переказами про те, що перші ікони або з’явились самі по собі , або були написані художниками, які особисто знали чи пам’ятали святих . Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з натури.
Іконописні зображення створювалися за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко відмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в ликах Христа, Богоматері та святих їхню неземну сутність. Для цього фігури зображалися пласкими й нерухомими, застосовувалася зворотна перспектива, були неможливими будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Щоб чітко дотримуватися канону, іконописці користувались як зразком візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.
Українська ікона є прикладом специфічного реалізму, але це реалізм не у звичайному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі – ікона реальна, бо реальний є Бог. Українська ікона – це сплав європейської картини та українського сприйняття. У барочній українській іконі повністю змінюються візантійські іконописні традиції, з’являється слов’янський тип обличчя. Головна риса в українського бароко – це те, що воно опирається на народне мистецтво, народний тип, народну ментальність українців. На багатьох іконах жіночі персонажі вбрані в українські старовинні костюми: плахти, запаски, стрічки, червоні черевики. А весь декоративний ряд українського бароко – це притаманні Україні рослини – соняшник, барвінок та інше. Бароко поєднало ювелірне мистецтво та живопис (різьба, чеканка, образ на золотому фоні). Навіть і не може бути сумніву, що в XVI-XVIIст. в м. Костянтинові були іконописці, бо: місто одне з найбільших на Волині, в місті та в навколишніх селах велика кількість християнських храмів. Нажаль документальних свідчень, щодо майстрів іконопису в Старокостянтинові часів українського бароко ми поки що не віднайшли. Але є унікальні розписи в Троїцькій церкві (Замкова церква), яка збудована в романсько-готичному стилі 1561-1671рр. Ці розписи частково збереглися на стінах храму до нинішніх днів, виноградні лози проглядаються подекуди дуже чітко. Саме ці розписи наштовхують на припущення, що їх виконували місцеві майстри.
Якщо відштовхуватися від загальноукраїнської тенденції малярства, живопису, іконопису, то можна стверджувати, що впродовж не однієї сотні років на Старокостянтинівщині були місцеві майстри, які передавали свої вміння іншим. Їх в народі називали Богомази.
Звісно з розвитком технологій (друк, копіювання) в кінці XIX поч. XX століття не всі образи були мальовані. Але все ж таки мальовані образи були присутні при найголовніших подіях життя людини: народженні, весіллі, похороні.
Іконопис в Україні відігравав важливу роль у виражені релігійної та культурної ідентичності, залишив глибокий слід у розвитку християнської мистецької традиції та візуального вираження релігійних уявлень. Його вплив можна відчути у багатьох аспектах сучасного мистецтва та культури.